Національний пантеон «Козацькі могили» що на Рівненщині будувався з 1910 по 1914 рік. В той час ця територія входила до складу Російської імперії. Ініціатором будівництва став архімандрит Почаївської лаври о. Віталій Максименко, який був членом однієї з найбільших чорносотенних організацій «Союза русского народа».
Битва під Берестечком, Козацькі могили… Ці слова незгасними літерами виписані на скрижалях історії України. Вони символізують мужність, відвагу, самопожертву кращих синів українського народу. Багато з них віддали найдорогоцінніше – своє життя. На поле зрошене, козацькою кров’ю і всипане їх кістками приходили М. Костомаров, Т. Шевченко, Л. Українка, О. Пчілка та інші свідомі українці, щоб уклонитися пам’яті героїчних предків наших.
Події 1651 року постійно нагадували про себе місцевим жителям випадковими знахідками людських кісток і старої зброї, кам’яними хрестами в урочищі Монастирщина, загадковою глибиною живописного озерця – Козакової Ями. А ще місцеві селяни розповідали: «Отак коли вийде ратай на поле орати, заставить у борозну плуга, то він аж гарчить по кістках, наче по якому корінню. Не раз аж леміш пощербиться. Трудно орати було.» А у 1908 році одному із жителів села Пляшева під час польових робіт вдалося виорати 32 козацьких мушкети і 16 шабель. [6]
На цей час, неподалік у Берестечку, уже було вшановано пам’ять загиблих вояків Речі Посполитої. Там у 1711 році орденом кармелітів споруджено костел, де щорічно в день перемоги над козаками відбувались урочистості, служби, ярмарки. І у 1908 році, йдучи хресним ходом з Почаєва до Берестечка, архімандрит Віталій (Максименко) зупинився на ніч у Пляшевій, де місцеві жителі розповіли йому про знахідки, про козаків, про битву. Хоч Віталій входив у так званий «союз русского народа», але цікавився історією рідної Волині.
На другий день процесія на чолі з архімандритом пішла у Берестечко. В костелі проходила урочиста служба. Тут зібралось багато людей православного віровизнання. Побачивши їх, о. Віталій розповів їм про Берестечко, Берестецьку битву. Його слухав управитель маєтку графині Граббе. Він, сам датчанин, сказав: « Ви, українці, дивний і невдячний народ! Коли б у нас в Данії трапилось щось таке, коли б наші діди так по-лицарському вмерли за нашу віру та батьківщину, то ми давно поставили б там пам’ятника, достойного цього великого подвигу!..» Місцеві селяни також говорили о. Віталію: «Злодії і ті мають могили, а наші діди поклали життя за православну віру, але ще й досі не поховані.» [4, с.245]
Повернувшись у Почаївську лавру, архімандрит Віталій розпочав проводити велику агітаційну роботу серед богомольців, яких там було дуже багато, говорив, що козаки воювали з поляками «за православну віру» й «воссоединение Великой и малой Руси». Крім того, він будучи редакторам лаврської друкарні, друкував «Почаївський листок», в якому описував Берестецьку битву і закликав давати пожертвування на будівництво церкви на острові Журавлиха.
Отже, думка про створення своєрідного пам’ятника полеглим героям виникла на передодні Першої світової війни. В цей час Волинь входила до складу Російської імперії. Ініціатором цієї справи став архімандрит Почаївської лаври Віталій Максименко, який був членом найчисленнішої з чорносотенних партій «Союза русского народа». Ця організація була створена у жовтні 1905 року в Петербурзі з метою протистояння будь-яким прогресивним перетворенням у Російській імперії. Ця організація об’єднувала реакційне дворянство, духовенство, міську дрібну буржуазію та звичайний неосвічений люд. Покровительство «Союзу русского народа» надавав цар Микола ІІ. Основні програмні положення цієї організації були викладені у статуті 1906 року: єдність і неподільність Російської імперії, збереження самодержавства та єднання його з народом, великодержавний шовінізм, антисемітизм, войовниче православ’я. [11, с.72] Найбільші осередки «Союза русского народа» існували в Києві, Одесі та Почаївській лаврі.
Утворення організації «Союзу» саме у Почаєві не було випадковим. Адже сюди на прощу кожного року сходились тисячі людей з усіх куточків неосяжної імперії. Цих прочан, здебільшого неписьменних, було легко ввести в оману казками про «добрість» царя-батюшки, необхідність зміцнювати царську владу. Таким же чином царизм активно використовував окремі події історії для зміцнення свого становища. З цієї точки зору Берестецька битва могла, на думку монархістів, стати в пригоді: козаки воювали за православну віру. А на їх прикладі можна виховувати любов до «царя, веры и отечества». І ось, як не дивно, історії «Козацьких могил» та
«Союзу» дуже переплелися. Увага «Козацьких могил» з боку представників царського самодержавства пояснювалась ще й необхідністю зміцнити його ідеологічні позиції на західній околиці імперії. Тому героїка українського козацтва була включена в рамки загальноімперського «російського патріотизму». [1, с.43]
Незважаючи на антиукраїнське підгрунтя, ініціатива о. Віталія об’єктивно стала вкладом у національно-культурне будівництво на Волині. Олена Пчілка, редактор журналу «Рідний край» у своїй статті «Волинський пам’ятник», пише: «Може хтось готовий сказати навіть так: «як мав заходжуватись коло пам’ятника відомий член « русского союза» о. Віталій, то краще хай би ніякого пам’ятника не було! Ми ж того не скажемо, що це було б краще. Яка була б користь з того, що цілі століття ніхто не міг або не хотів заходжуватись коло вшанування пам’яті лицарів наших, загублених лихою долею на Берестецькому полі? Чи краще було, щоб та велика жертва за волю України пішла в непам’ять, була занедбана, забута?..». [9]
Початком увічнення пам’яті героїв Берестечка стала організація офіційних молебнів на Козацьких могилах біля села Пляшева. Вперше провести таку службу передбачалося наприкінці серпня 1908 року. До цього було вирішено організувати хресні ходи віруючих Луцького, Володимир – Волинського, Кременецького та інших повітів Волинської губернії.
29 серпня 1908 року з Почаєва вирушив хресний хід, учасники якого несли могильний дерев’яний хрест, освячений в лаврі архієпископом Волинським Антонієм (Я. П. Храповицьким). На цьому хресті був напис: «Не забувай, руська людино, цих могил, де 30 тисяч твоїх дідів – козаків було вбито за православну віру.» В хресному ході взяло участь кілька тисяч чоловік. Його організатори подбали про ікони, портрети царя Миколи ІІ та чорносотенні прапори … [1, с.44]
1 вересня на о. Монастирщина о. Віталій відправив панахиду по козаках. Було встановлено дубовий хрест. Звідси хресний хід вирушив на о. Журавлиху. По дорозі до процесії приєдналося 25 священників з Берестечка. На Журавлисі виголошувались промови, а також знову оголошено про збір коштів на будівництво храму-пам’ятника. Тим, хто давав гроші, начіплювали значки «За веру, царя и отечество». Наприкінці панахиди зачитали текст телеграми на адресу отамана всіх козачих військ цесаревича Олексія Миколайовича, в якій повідомлялося про відзначення пам’яті козаків і висловлювалося сподівання, що їм буде споруджено відповідний пам’ятник. Подібні телеграми були надіслані наказним отаманам Донського, Уральського, Тверського, Кубанського, Оренбурзького і Сибірського козацьких військ.
У 1909 році в березні о. Віталій в «Почаевских известиях» вміщує лист М. Афанасьева, в якому йшлося про спорудження на «Козацьких могилах» невеликого, але мурованого пам’ятника.
6 квітня в цій же газеті поміщено оголошення – про збір коштів на купівлю землі на якій розміщені «Козацькі могили». Обсяг збору становив 5 тисяч карбованців. Тут же було зазначено, що вже зібрано 1364 карбованці 8 копійок. Князь В. Волконський вніс пожертвування – 3 тисячі карбованців. 28 травня 1909 року на торгах у Луцькому окружному суді генерал Красильніков за зібрані кошти купив маєтність Федора Ліскова – урочище Волиця і передав його Почаївській лаврі.
На заклик відгукнулися передові діячі того часу, які жертвували великі кошти на будівництво церкви – усипальниці, в гробниці якої мали покоїтись останки людей, які загинули в липні 1651 року. Велич цієї справи розумів і цар Микола ІІ, він пожертвував 25 тисяч карбованців, директор фірми «Савва Морозов» І. О. Колесников офірував 50 тис. карбованців. [3, с.6]
Населення Волині також відгукнулись на заклик, вони охоче віддавали на увічнення подвигу козаків свої останні трудові копійки.
Біля села Пляшеви куплено 25 десятин землі, 2 десятини на о. Журавлиха подарила графиня Граббе, донька відомого слов’янофіла Олекси Хомякова, а о. Монастирщину подарували селяни с. Острів.
«І ось настав той дивовижний час, і волинський народ з великою шаною вклонився перед тим, що стільки часу нищив, топтав без жалю…» (К. Поліщук). [6]
27-28 травня 1909 року на о. Журавлиха відбулася чергова панахида, під час якої владика Никон прочитав текст вірнопідданої телеграми, адресованої царю Миколі ІІ. У відповідь самодержець подарував волинському відділенню «Союза русского народа» портрет свій і свого сина.
17-18 червня 1910 року відбулась закладка церкви – пам’ятника святого Георгія Переможця. Проект храму виконав студент архітектурного відділення Вищого художнього училища при Академії мистецтв у Петербурзі В. М. Максимов. Проект підписав його вчитель, професор О. В. Щусєв. Будівельними роботами керував волинський єпархіальний архітектор В. Г. Леонтович. [10, с.96]
Часопис « Рідний край» №47 1910 року в замітці «Берестецьке свято» розповідає про урочистості з приводу закладки храму на о. Журавлиха: «Журавлиху було прикрашено іконами, чорносотенними та царськими прапорами. Двома шеренгами до місця, де мав закладатись храм, вишикувались офіцери 12 Донського козачого полку з Радивилова. Між шеренгами до місця закладки ішли священики та церковні хори. Служба в той день тривала до самого вечора.»
У східній частині вівтарного півкола до цього було заготовлено два камені з виямками для дошки з написом: «Цей храм було закладено при державі благочестивішого самодержавного государя всея Русі Миколи Олександровича на честь святої Великомучениці Параскеви П’ятниці, Георгія Переможця і князів Бориса і Гліба в літо від створення світу 7410 або Різдва 1910 року червня 10 дня.» [4, с.247]
Розпочалося будівництво храму – Георгіївської церкви, яке тривало з 1910 по 1914 рік. Перший його етап передбачав спорудження підземної церкви святої Параскеви П’ятниці та гробниці, яке завершилося до початку літа 1910 року. Освячення призначалося на 10 червня 1911 року. Воно пройшло так само урочисто, як і закладка храм – пам’ятника. Другий поверх– церква святого Георгія Переможця, був задуманий як великий вівтар, розташованої під відкритим небом церкви. Проте, у 1936 році східну частину залу відгороджено ще одним одноярусним іконостасом і перетворено у вівтар. Третій поверх – церква святих Бориса і Гліба.
Храм–пам’ятник Георгіївська церква особливої форми. Ззовні він постає перед нами величним та монументальним, завершений п’ятьма куполами та позолоченими хрестами. Незвичайної форми фасад церкви являє собою велику, заповнену іконостасом арку. Вузькі, видовжені вверх вікна і двері двох малих балконів по боках арки роблять всю споруду значно стрункішою. Храм призначався для урочистих відправ по загиблих у Берестецькій битві, які, за постановою архімандрита Віталія, мали відбуватися щорічно у дев’яту п’ятницю після Великодня.
Описуючи будівництво В. Леонтович зазначає: «Храм будувався основним чином за кошти московського купця І. О. Колесникова. Цей храм був 13 церквою, побудованою його коштом…» [2, с.9]
Живопис Георгіївської церкви виконав відомий художник України Іван Сидорович Їжакевич. Його пензлю належать ікони «Голгофа», «Спас нерукотворний», «Ісус Христос», «Мати Божа», «Іов Почаївський», «Георгій Переможець» та 11 барельєфних картин на козацьку тематику, які знаходились в нішах мурованої стіни.
Генеральний план побудови меморіалу – комплексу вдосконалювався вже в ході самого будівництва. Щоб відтворити ще й історичне середовище часу Берестецької битви 1651 року, В. Леонтович запропонував перевезти на територію Журавлихи з сусіднього села Острів церкву святого Михайла 1650 року, в якій перед битвою побував Б. Хмельницький. Михайлівську церкву у 1912 році переносять на острів Журавлиху і з’єднують підземним ходом (70 м. ) з гробницею Георгіївської церкви.
Поруч храму ще було побудовано архієрейський будинок, в який Почаївська лавра поселила монахів: настоятеля, двох ієромонахів, трьох дияконів і 30 послушників.
Із західної сторони комплекс був обнесений мурованою стіною, в нішах якої були розміщені картини художника І. С. Їжакевича.
Тим часом будівництво наближалося до завершення. Його ініціатори гадали, що на відкриття храму приїде сам цар Микола ІІ. Велику підготовчу роботу до освячення храму проводили о. Віталій та генерал Красільников. Зокрема газета «Жизнь Волині» від 19 квітня 1914 року писала: «Войсковый колокол в 800 пудов (14572 кг.) для «Козацьких могил» отлит в Москве на заводе Самгина. 27 марта в Лазареву субботу колокол был поднят и передан на токарные станки для обделки.» Вже 3 травня дзвін відправили з Москви залізницею на станцію Рудню Почаївську, а 26 травня дзвін уже був на Козацьких могилах. [1, с.46]. Нажаль, дзвін був знищений у роки Першої світової війни.
Чорносотенці робили все, щоб про Козацькі могили дізналися не лише в Російській імперії, а й за її рубежами. Так своє благословення « Козацьким могилам» надсилає патріарх єрусалимський Доміан.
Ось і настала дев’ята п’ятниця після Пасхи, на 2 червня 1914 року на «Козацькі Могили» прибув єпископ Кременецький Діонісій. Він брав участь в освяченні хрестів (5 із них по 13, а один 18 пудів). Під звуки божественних пісень їх було піднято на Георгіївську церкву. Майдан перед Георгіївською церквою перетворили на місце проголошення промов. Виступаючі закликали стояти за віру православну, за царя Миколу ІІ. Це тривало до самого сходу сонця. О 6 годині ранку пролунав дзвін. Під відкритим небом розпочалася служба, перемішана промовами та закликами. Потім прибув сам «начальник краю» – київський генерал-губернатор, генерал-ад’ютант Ф.Трепов у супроводі високопоставлених чиновників. З промовою виступив ієродиякон з Риму Трифон, за ним священик з Києва. «Начальник краю» прийняв парад військ. Потім відбулася трапеза начальства у щойно збудованому архієрейському будинку. Перший тост, звісно, виголосили за здоров’я щедрого жертводавця «Козацьких Могил» «самодержавного вождя Росії» імператора Миколу ІІ. [3, с.22]
Через кілька днів після цих подій з’явилося оголошення про те, що 29 серпня 1914 року на «Козацьких Могилах» знову будуть поминки – осінні. Проте вони не відбулися, бо розпочалася І світова війна. Роботи над будівництвом архітектурного пам’ятника не були повністю завершені. Планувалося ще зробити надгробок над могилою-саркофагом з козацькими кістками у вигляді великої дорогоцінної лампади, який стояв би перед іконостасом, а також не розпочато будівництво дзвіниці.
Задум будівництва меморіалу «Козацькі Могили» російським урядом був зумовлений конкретним політичним розрахунком – пам’ятник мав працювати задля зміцнення вірнопідданості Волині, «во славу царя и отечества». Однак передові діячі того часу розуміли : «Тепер же, хто б не поставив пам’ятника на «Козацьких Могилах»,- все ж той пам’ятник нагадуватиме нашим людям про минуле, про ту велику жертву, про те «чиї вони діти…»
Олена Пчілка писала у «Рідному краї»: «Саме існування берестецького пам’ятника на «Козацьких Могилах» можна порівняти з існуванням пам’ятника у Києві Б.Хмельницькому. Не українці ставили його…, ставили пам’ятник люди навіть ворожі до всякого українства, вони й написали на пам’ятникові, – мов комусь на злість, – що ставить той пам’ятник «єдиная, неделимая Россия», ставить не гетьманові, а просто Б.Хмельницькому, і не за те, що він був найбільшим діячем народного визволення України, а за те, що привів своїх козаків «под крепкую московскую руку».
1. Бухало Г.В. Круг містечка Берестечка. – Рівне: Державне редакційно-видавниче підприємство, 1993 р.
2. Леонтович В.Г. Спогади про будівництво на «Козацьких могилах». 1961 р.
3. Лотоцький Г.П. Козацькі Могили. Музейний літопис. – Рівне: Волинські обереги, 2003 р.
4. Митрополит Іларіон. Фортеця православія на Волині Свята Почаївська лавра. Церковно-історична монографія, 1961 р.
5. Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Свята Почаївська лавра. / Упоряд., авт. передмови М.С. Тимошик. – К.: Наша культура і наука, 2005 р.
6. Поліщук К. Український музей на «Козацьких могилах» під Берестечком.// Рідний край.1911р. № 16-17.
7. Поминки на Козацких могилахъ въ девятую пятницу.// Почаївський листок. 1914 р. № 19.
8. Поминки по козакам .// Волынские епархиальные ведомости. Почаев. 1910. № 18.
9. Пчілка О. Волинський пам’ятник.// Радянська Волинь. 25 травня 1991 р.
10. Рожко В. Нарис історії УПЦ на Волині. – Луцьк: Медіа, 2001 р.
11. Рожко В., Пришляк В., Лотоцький П., та ін. Національний пантеон «Козацькі могили».: Історико-краєзнавчий нарис. – Луцьк: Медіа, 2003 р.
12. Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів: Слово, 1992 р.
Історія меморіального комплексу «Козацькі могили» із 1917 року до наших днів(2012 р.)
Після жовтневих подій 1917 р. архимандрит Віталій емігрував до США, де продовжив свою промонархічну діяльність, з часом ставши архиєреєм Російської зарубіжної Православної Церкви. А монастир на Козацьких Могилах терпеливо зносив усі труднощі лихоліть.
У 1916 р. біля Георгіївського храму були поховані тридцять російських солдат, які загинули під час звільнення Берестечка. Тут же поховані три донських козаки, які загинули в боях поблизу Радивилова у серпні 1914 р. У 1920 р. польські легіонери, підозрюючи братію монастиря в симпатіях до Червоної Армії, багнетами вбили двох ченців, яких поховано на території монастиря.
У 1921 р. на Козацьких Могилах декілька місяців розміщувався православний жіночий Миколаївський монастир, який вигнала з Дубна польська влада, а братія з Козацьких Могил була відселена до Почаєва.
За часів Польщі начальником обителі був ієромонах Антоній (Ляшук), який довгий час (1923-31, 1954-58 рр.) залишався її керівником та наставником братії, дослужившись до сану архимандрита. У ті часи на о. Журавлиха діяв дитячий притулок, в якому проживали діти-сироти під опікою ченців.
У 1940-х рр. настоятелем монастиря був архимандрит Мелетій (Надашкевич).
У 20-40-х рр. ХХ ст. ченців та послушників у монастирі було до 30 чоловік. Братія молилася, працювала, розбудовувала святу обитель. Монастир пережив польську владу, прихід радянської влади і Другу світову війну. Після війни радянська система все більше притискала обитель і наближалися тяжкі часи. Згідно з рішенням синоду Російської Православної Церкви від 4 червня 1954 р. монастир-скит було ліквідовано і на Козацьких Могилах була створена парафія, яку продовжували обслуговувати ченці.
Незважаючи на усі труднощі, ченці не полишала своєї праці. У 1957-58 рр., стараннями архимандрита Антонія, були зроблені розписи Георгіївського храму (худ. О. Корецький), відремонтовано всі споруди монастиря. Але у 1958 р. ченців з Пляшевої було насильно вивезено, парафію з часом ліквідували і молитва на Козацьких Могилах завмерла…
Насельник монастиря – ієродиякон Севастіан (Пилипчук), духовно зростаючи, став архимандритом – намісником Почаївської Лаври (1953-62), а з 1977 р. – єпископом Кіровоградським і Миколаївським.
З часу закриття обителі в ній було колгоспне господарство, зерносховище, ферма, пізніше – лікарня. А у вересні 1965 р., заради збереження святині, українська інтелігенція підняла питання про створення тут музею, який було відкрито у 1967 р. Експозиція та дирекція розмістилися у двоповерховому монастирському будинку.
У 1989 р., зі зміною відношення радянської держави до Церкви, на Козацьких Могилах відновилися народні вшанування пам’яті козаків і постало питання про відродження молитви на цьому святому місці. З 1990 р. у Георгіївському соборі почали регулярно молитися парафіяни с. Пляшева.
Великим проявом свобідної волі українців стало відзначення 340-ї річниці битви під Берестечком у червні 1991 р., коли вклонитися пам’яті козаків прибув Святійший Патріарх Київський Мстислав (Скрипник). Більше півмільйона прочан побувало у ті дні на Козацьких Могилах!
Чернеча молитва над козацькими кістками відновилася у липні 2002 р. з відродженням Свято-Георгіївської обителі. Благословив відкриття монастиря Високопреосвященнійший митрополит Рівненський і Острозький Даниїл (+2005). Намісником обителі став архимандрит Олексій (Мензатюк), випускник Київської духовної академії, кандидат богослов’я. Архимандрит Олексій прийняв чернечий постриг у Києво-Михайлівському Золотоверхому монастирі, де теж започаткував відродження чернецтва.
Вшанування пам’яті полеглих козаків останніми роками відзначається на найвищому церковно-державному рівні, як це й було задумано ініціаторами створення меморіального комплексу. Одне з намасовіших православних богослужінь в Україні традиційно очолює Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, якому співслужать архиєреї та десятки священиків. У ці дні монастир відвідують десятки тисяч прочан.
Братія відродженого монастиря поступово відбудовує святу обитель, веде власне господарство, займається місіонерською діяльністю, викладає „Закон Божий” у місцевій середній школі, випускає власну газету. В монастирі регулярно несуть послух вихованці Рівненської духовної семінарії, де з 2001 р. викладає, а з 2008 року ректорствує архимандрит Олексій.
Поруч з монастирем у 2003-2005 рр. було облаштовано господарче подвір’я, у 2004 р. відкрито монастирський готель в с. Пляшева, а у березні 2009 р. освячено монастирську трапезну та частину братського корпусу, де тепер можуть проживати ченці. Монастир живе в молитві, в праці – на славу Богові, Церкви та України.
За матеріалами сайту Свято-Георгіївський монастир на Козацьких Могилах