Мурований стовп

Був  Першим з Пронських перейшов у католицьку віру і отримав значні володіння на Україні. Оскільки Єжи Пронський та Маруха Пронська померли ще дітьми, то після смерті у 1555 році Фрідріха Пронського, місто знову перейшло у власність його дружини Федори і уже тепер єдиного сина Олександра Фрідріховича Пронського, стольника Великого князя Литовського (1576— 1588 p.), луцького старости (1580-1591 р.), троцького каштеляна (1591-1595 p.).

 

Сестра Олександра Гальшка Пронська померла близько 1581 р. Вона була дружиною Яна Зборовського.

У 1595 році князь Олександр Пронський, староста луцький, був у Римі, відрікся від православної віри і став католиком. Та додому повернувся вже кальвіністом і віддав новим своїм одновірцям-кальвіністам католицький костел у Берестечку.

 

1596 році князь помирає, залишивши після себе двох синів Юлія (помер 1613 р.) та Олександра-Октавіана (помер після 1638 p.). Дружина Олександра Фрідріховича Пронського Федора Романівна, уроджена княжна Сангушко, вийшла заміж вдруге за одновірця покійного чоловіка, Андрія Лещинського, воєводу Брест-Куявського. З тих пір Берестечко стало належати Лещинським. Граф Андрій Лещинський до фанатизму був відданий кальвінізму і продовжив справу князя Пронського.

Лещинський намагається поширити кальвінізм в Україні. Суть цієї віри, яка зародилася внаслідок реформації в XVI ст. в Женеві і поширилася по всій Західній Європі, зводилася до ідеї мирного аскетизму і вшанування душі. Граф запрошує західно-європейських вчених-кальвіністів до Берестечка, закладає тут школу, бібліотеку. На час його смерті, 1606 p., Берестечко стало одним з найбільших осередків соцініанства – найбільш раціоналістичного напрямку в реформації. Соцініанська школа в Берестечку мала значний контингент учнів з дітей шляхти і міщан. Тут викладалося богослов’я, латинська і грецька мови, поезія, риторика, філософія, математика та інші науки. Основне завдання випускників – сіяти зерна реформації в Україні. У місті тоді, опріч школи, був великий соцініанський будинок, так званий “Збір”. В архівних документах соцініанська громада згадується за 1643 рік.

Зростає кількість населення. Згідно з податковими відомостями за 1629 р. у місті вже налічувалося 389 домів. Отже, населення Берестечка в цей час становило понад 2300 чоловік.

 

У першій половині XVII ст. місто стало головним збірним пунктом соцініанства на Волині. Близько 1644 р. тут жив внук Фауста Социни (засновника вчення) Андрій Вишуватий, знаменитий письменник і громадський діяч. Тут була соцініанська молільня – божиця, куди віруючі збиралися на моління і вислуховування повчань (це приміщення в руїнах існувало аж до 1889 p.).

 

Католицька церква несамовито боролася з соцініанами. У 1644 р. Люблінський трибунал видав постанову про закриття шкіл на Волині. У 40-х роках XVII ст. за релігійними мотивами до судо­вої відповідальності притягнули чимало волинських соцініан. Події національно-визвольної війни 1648-1654 р. налякали магнатів, шляхту та католицький клір. Вони почали чинити великий тиск на короля, діяльність соцініан видавалася ворожою королів­ству і жорстоко переслідувалася не лише єзуїтами, але й коро­лівською владою.

 

10 червня 1658 року сейм Речі Посполитої під тиском католицьких делегатів прийняв постанову про вигнання соцініан з України. 10 липня було проголошене останнім днем їхнього перебування в межах держави. Тому значна частина людей (в тому числі і з Берестечка) емігрувала до Семиграддя в місто Колошвар (зараз місто Клуж в Румунії).

 

Про перебування соцініанів в Берестечку залишилася пам’ятка – обеліск на могилі князя Олександра Пронського, жителі його називають “Мурований стовп”. Із праці Леоніда Чучмана дізнаємося: “Він має 16 метрів у висоту, збудований з міцної цегли на цементній кладці. З північної сторони зберігся напис: “Олександр Фрідріхович Пронський, каштелян, помер року 1601, останні дні марта”. Такі пам’ятники за звичаєм ставили на могилах соцініани. Не збереглися вони ні в Румунії, ні в Угорщині, ні в Прусії, ні в Сілезії, ні в Голландії… Тільки в Берестечку стоїть цей унікальний монумент.

Навколо обеліска на цеглинах видряпано багато написів польською, російською та іншими мовами. Серед яких з південно-східного боку є і такий: “Ст. Август король 1787”.”

Однак ще одна цікава річ була пропущена Леонідом Чучманом. На плиті дата смерті князя зазначається березень 1631 року. Хоча усі офіційні документи такі як Polski Slownik Biograficzny (28, 1984 – 1985, p. 508), родовід родини Пронських, тощо вказують на дату смерті 1595 або на період перед 12 лютим 1596 року [Joachim Sliva Two piramids in the 17th centery in Poland: Krynica and Beresteczko // STUDIES IN ANCIENT ART AND CIVILIZATION.- N10. – Krakow. – 2007]. Як на мене то саме одна із цих дат і є достовірно і документально підтвердженою. Щож до дати вказаної на таблиці, то про суть її походження ми можемо лише здогадуватись. Як зазначалося нами вище, у князя було двоє синів Юлій(помер 1613) та Олександр-Октавіан(помер 1638), які навчалися у Базельському університеті та подорожували Європою [Joachim Sliva Two piramids in the 17th centery in Poland: Krynica and Beresteczko // STUDIES IN ANCIENT ART AND CIVILIZATION.- N10. – Krakow. – 2007]. Логічно припустити, що дошку захотів встановити Олександр-Октавіан. А дата вказана на ній – це не що інше як дата встановлення дошки. Можливо майстри, що виготовляли дошку на замовлення Олександра-Октавіана припустили, що оскільки дошку замовляють зараз, той людина померла десь недавно, а не 36-37 років тому. А можливо замовлення робив слуга за наказом сина от і наплутав… За іншою версією це може дата закінчення будівництва монумента(хоча це мало ймовірно – не міг же монумент будуватись 36 чи 37 років?… Чи міг?…) Нажаль, як усе було насправді нам мабуть уже не дізнатись ніколи… Доречі, зі смертю у 1638 році сина Олександра Фрідріховича Олександра-Октавіана Пронського – ця гілка роду Пронських припинила своє існування [Joachim Sliva Two piramids in the 17th centery in Poland: Krynica and Beresteczko // STUDIES IN ANCIENT ART AND CIVILIZATION.- N10. – Krakow. – 2007].

Щодо твердження Леоніда Чучмана про те, що такі пам’ятники не збереглися ні в Румунії, Угорщині, Прусії, Сілезії чи Голландії ні погодитися ні заперечити авторові не можу. Однак точно знаю, що в Україні схожі (саме “схожі”, бо за формою вони більш подібні на зменшену копію справжніх єгипетських пірамід) “піраміди” стоять на Полтавщині, у селах:

Майже ідентичною за своєю формою та структурою до “піраміди” Пронського зберігся монумент у Польщі в селі Криниця.

Повертаючись від пірамід до Мурованого стовпа, зауважимо, що як і на кургані Святої Теклі на усипальниці князя Пронського більш ніж за 400 років свій відбиток залишили і час, і люди, і події.

Із південно-східної сторони глибоки тріщини прорізають його основу із верху до низу, кути піраміди оббиті. Невідомо ким вибита дірка, схожа на вхід у печеру… Мимоволі, складається враження, що стіни монумента під вланою вагою просто прямо зараз почнуть поволі напозати одна на одну!.. “Памя’тка архітектури в аварійному стані!!!” – промайнуло чомусь у голові…

Не зважаючи на підступно заповзаюче в серце відчуття дискомфорту і тривоги підходжу ближче до отвору – цікавість бере гору!

Отвір має округлі краї і загострюється догори. Тяжко зараз визначити як він тут з’явився: чи знову ж таки початок руйнації поклав армійський снаряд, а потім довершили люди, чи може й “сліпий метал” тут ні до чого, а усе почали й закінчили люди…

Проводжу рукою по цеглі та вапняній кладці. Збудовано капітально! У нас, мабуть житлові квартирні будинки із сучасними технологіями будують у рази гірше ніж цю усипальницю 400 років назад збудували руками…

Зазираю всередину дірки… Гммм… Виявляєтсья Мурований стовп всередині був порожній і ця порожнина заповнена глинно – земляною сумішшю. Хтось вибрав частину грунту, саме тому й з’явилась так звана “печера”. Мабуть шукали скарби Пронського…

Спочатку у самого була думка, що, можливо, саме тут, виконуючи наказ короля польського Станіслава Августа у 1787 році його слугами було здійснено розкопання могили і, як наслідок й з’явилась дана заглибина…

Однак, пригадавши розповіді свого дідуся, поговоривши із істориками, що займалися дослідженнями саме цієї доби Речі Посполитої та, розпитавши місцемісцевих дослідників почув таке:

-Згідно легенди про побудову Стовпа, розказаної моїм дідусем: однієї холодної дощової ночі постукав у двері панського маєтку Пронських подорожній – старий, та обідраний, промоклий до нитки від холодного осіннього дощу дідусь. Попросився переночувати. Олександр Фрідріхович наказав прогнати старого геть, а як буде ще проститись, то нацькувати собаками. Не став старець впрошувати пана, пішов далі у містечко тай заночував у простій селянській хаті, де люди із радістю прийняли божу людину на нічліг. Прокинувшись вранці, старець подякував господареві та на прощання сказав йому такі слова: “Ти добрий чоловік, і помисли твої ясні. Скоро у тебе народиться син і, незважаючі на усі труднощі, які будуть на його шляху, стане він визначною людиною у військовій справі. А той пан, що прогнав мене, не буде мати спокою і після смерті. І з’їдять миші його тіло.” Сказав тай пішов. А слова його розійшлися по містечку й, певна річ, дійшли до князя Пронського. Не відомо чи став син селянина великим воєначальником, але князеві глибоко у серце запали старцеві слова. Тому звелів він, після своєї смерті своє тіло покласти спочатку у дерев’яну труну, а потім її встановити у срібну труну. Крім того, труну не закопувати у землю, а збудувати стовп і підвісити труну всередині у стовпі на ланцюгах.

Яка із версій більш достовірна?.. Тяжко сказати, бо обидва варіанти подій могли мати місце. Хоча, враховуючи той факт, що ніякого високого насипу із північної сторони ні склепу на даний момент не прослідковується(розкопки правда ніхто до цього часу не проводив), вірогіднішим мені здається другий варіант.

Говорять і про те, що солдати кінної армії у 1920 році, не боячись, як говориться ні Бога ні чорта, поглумившись та розграбувавши костел, також поцікавились Мурованим стовпом. Вони відкопали могилу князя знову. Тільки на відміну від короля польського відкрили й дерев’яну труну. І знайшли там дорогоцінні прекраси, які було покладено разом із тілом князя, і, звичайно, забрали усе «на благо революції»… Чи закопали тіло князя знову не відомо. А якщо й закопали, то чи у двох трунах чи уже тільки у дерев’яній невідомо.

Вирішив і я заглянути в середину стовпа через вибиту у замурованому віконечку дірку. Знову пошкодував, що взув туфлі. Виступів і заглибин на стовпі, загалом, багатенько, тому рухатись вгору не важко. Однак висота теж пристойна. Із 5-и метрової висоти, не дай Бог, на спину, подумалось мені, отак і лежатимеш поки хтось тебе знайде… Ретельно обираю кожен камінчик як під ногою так і під рукою. Нарешті доліз до вузенького карнизу, по якому пройшов до вікна. Через проломану дірку акуратно залажу в середину. Проте стрибати до низу не спішу – хто ж його знати яка там глибина?

Глибини, як виявилось там узагалі не має. Стовп засипаний глиняно-земляною сумішшю на усі 4-5 метрів. Тобто уся прямокутна коробка, так би мовити фундамент стовпа заповнена землею у висоту. Причому зроблено це таким чином, щоб залізши через віконце, можна було вільноступити на земляну підлогу.

Земля добряче спресована. Мабуть досипали поступово, чекакали поки осяди і тільки тоді знову сипали. Не знаю, можливо це було зроблено, щоб спростити побудову верхньої пірамідальної частини стовпа, а, можливво, й для того, щоб була можливість підвісити труну.

Всередині стовпа хтось уже також шукав скарби.

Ось власне й вхід та дірка, через яку я заліз.

Навіть без особливої напруги помітно, що вхід дійсно було розібрано й перемуровано знову. І цегла уже не так щільно й акуратно прилягла до віконного(чи це можливо дверного отвору). Дірка такого розміру, що я (зріст 1,75) без проблем навіть не проліз, краще сказати майже пройшов у неї. Тобто якби вікно розмурувати повністю, то я міг би майже у повен зріст зайти у середину. Мабуть це таки двері…

Усвідомлювати, що ти в середині могили, трохи моторошно.

Внутрішні стіни стовпа пронизують глибокі тріщини:

Ще роблю декілька фото із середини і вирішую таки якомога швиидше звідси вилізти – не затишно якось все таки розуміти де ти…

А злізти-то виявилось набагато важче ніж вилізти! Куди ступати не бачу, туфлі постійно зісковзують із цеглин. А в голові усе б’ється думка: «Ну от і чого сюди було лізти?!..»

Хууух… Зліз… Перевів подих. Ще раз обійшов стовп. Сфотографува його із усіх сторін. Зробив декілька знімків із написами на стовпі нашкрябаними різними мовами. Різні роки різні люди…

Ще раз уважно оглядаю цей загадковий і безперечно цікавий монумент.

Мій шлях лежить далі до Рінчини. Місця де проживали колись пани Рінчинські.